Цей день в історії України: 22 вересня – День партизанської слави

22 вересня 2001 року, в день 60-ї річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, у нашій країні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом Президента України № 1020/2001 від 30.10.2001.

Свято партизанської слави встановлено в Україні «...на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, увічнення їхньої пам'яті...».

Про це сказано в Указі Президента України «Про День партизанської слави» від 30 жовтня 2001 року N1020/2001.

Це - державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це - свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.

 Перші загони партизанів з’явились в Україні восени 1941 року під Черніговом та Сумами під керівництвом Миколи Попудренка (на фото 1) та Сидора Ковпака.

Як відомо, організація руху опору в Україні проти німецьких окупантів та їх союзників у 1941—1942 роках була пов’язана з величезними труднощами. Офіційна концепція війни «малою кров’ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала дій партизанських загонів.

До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. В кінці 1941 року нетривалий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але окупанти цей загін швидко ліквідували. Така сама доля спіткала й загін, що діяв взимку 1941—1942 років біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.

Партизанський рух в Україні набув масовості з кінця 1942 року. Такий активний спротив окупаційному режиму з боку мирного населення виник внаслідок нещадного терору, масових вбивств, геноциду єврейського населення, вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи.

У 1943 році партизани контролювали лісні райони Північно-Східної України, завдаючи значних втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 року рух радянських партизанів в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 року в Україні було 13300 партизанів (у 7 з’єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 року — вже 43500 партизанів. На початок 1944 року їх число зросло до 47 800 (близько 10% усіх партизанів в СРСР).

 У травні-жовтні 1943 року загін Сидора Ковпака здійснив відомий рейд з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро.

У 1943 році пройшли також рейди менших загонів радянських партизанів: М. Наумова (на півдні Україні), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь). Партизанським формуванням розвідувального типу був загін Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942—1944 роках і виконав ряд терористичних актів проти окупантів, зокрема, убивство розвідником Миколою Кузнецовим у Львові віце-губернатора Бауера.

Після визволення України від фашистів та їх союзників партизани вели бої спільно з радянською армією, а згодом перейшли переважно у Польщу (частина на Словаччину), де відзначилася партизанська дивізія під командуванням П. Вершигори. Український партизанський штаб проіснував до 1 червня 1945 року; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині.

Окрему групу радянських партизанів в Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно: «Молода Гвардія» на Донбасі, підпілля у Вінниці, загін капітана Кудрі у районі Диканьківських лісів та уздовж Ворскли. Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло або потрапило в табори смерті.

Дії партизанських загонів та підпільних організацій у роки Великої Вітчизняної війни нанесли непоправні збитки живій силі, інфраструктурі та техніці противника, здійснили неоціненний внесок у наближення Великої Перемоги над фашистами та їх союзниками.

Ще з радянських часів подвиг партизан-підпільників увічнюють у багатьох населених пунктах України пам'ятники, історичні музеї, музеї партизанської слави. Є такий музей і в нашому місті.

Народний рух опору на Черкащині

Партизани в період фашистської окупації 1941–1944 років чинили в тилу ворога справжні дива.

Готуючись до завоювання нашої території задля створення "великої німецької імперії", за наказом Гітлера ще у 1940 році був розроблений план "Ост", в якому передбачалось "передусім вигнати і знищити слов’янські народи". На вивільнених територіях мали поселитися німці. У червні – вересні 1941 року була окупована територія Черкаського краю. Окупація затягнулась до березня 1944 року.

Окупаційний режим у Шевченковому краї

Німецьке командування одразу ж утворило свою адміністрацію, яка складалась з гебітскомісаріатів, районних управ з поліцейськими гарнізонами, розташованими в Золотоноші, Смілі, Умані, Корсуні, Черкасах. Вихід на вулицю з настанням темноти, проживання осіб без прописки, користування радіоприймачем, неповідомлення про місцеперебування радянських військовослужбовців та комуністів каралися розстрілом.

За неповними даними, на території Черкаського регіону окупаційною владою було закатовано та розстріляно 72018 осіб. Дев’ять населених пунктів було повністю спалено фашистами за опір та саботаж владі, надання допомоги партизанам, зв’язок та участь у підпільно-партизанському русі.

У перші місяці окупації на території краю була створена розгалужена мережа концтаборів і в’язниць. Зокрема в Драбівському районі діяли концтабори в селах Жорнокльови, Шрамківка, с. Хрестителеве Чорнобаївського району, с. Івангород Христинівського району, в Тальному – в гранкар’єрі, у с. Бабанка Уманського району, в с. Буки Маньківського району концтабір розташовувався у місцевій середній школі, у Золотоноші та Смілі – на території військових містечок. Окупанти особливо відзначились у Звенигородських і Неморозьких таборах, в яких утримувалась у жахливих умовах велика кількість людей. Крім цього, в Уманському таборі для військовополонених, в так званій "Уманській ямі" від нелюдських умов утримання гинуло щодня близько 70 осіб. Розстріли проводились в Хлипнівському лісі, Лаптевій леваді та багатьох містах Черкащини, а також в с. Попівка і таких прикладів чимало.

Крім того, гітлерівці забирали майже всі харчі для потреб армії, людей змушували працювати на нову владу та примусово вивозили для роботи в Німеччину.

Підпільні райкоми діяли

Але знущання гітлерівських катів не змогли похитнути мужній дух народу. Населення краю не лише переховувало оточенців, євреїв, лікувало поранених, допомагало партизанам, але й з допомогою патріотів була створена ціла мережа підпільних шпиталів.

У радіовиступі голови Державного комітету оборони 3 липня 1941 року наголошувалось про створення в зайнятих ворогом районах партизанських загонів, диверсійних груп. Партійні та комсомольські органи Черкащини провели велику роботу з організації в тилу ворога підпілля і розгортання партизанського руху.

Уже в перші місяці окупації майже в кожному районі були організовані партизанські загони, окремі формування, підпільні комітети, організації, групи для боротьби з фашистськими загарбниками. Створено багато таємних складів зброї та боєприпасів, продовольства та обмундирування. За весь період окупації діяли три підпільні комітети райкомів Компартії України: Звенигородський – з березня 1943 р. по лютий 1944 р., Монастирищенський – з лютого 1942 р. по березень 1944 р., Черкаський – з червня 1942 р. по грудень 1943 р., 24 партійні і 3 комсомольські організації, 82 підпільні організації, два партизанські з’єднання і в них 9 загонів, 27 партизанських загонів, що не входили до складу з’єднань, 39 підпільних груп, одна диверсійна група, в яких брало участь 14895 учасників партизанської, підпільної та інших форм антифашистської боротьби.

Народні месники

Першим значним партизанським загоном на Черкащині, за яким можна прослідкувати шлях та його головні напрямки діяльності, було з’єднання під командуванням Феодосія Савченка та комісара Сергія Пальохи, який діяв із серпня 1941 року до листопада 1942 року. Через його знищення та загибель командира у боях із противником загін відновлений з новим командиром Григорієм Іващенком та незмінним комісаром Сергієм Пальохою і діяв у вересні 1943 року – січні 1944 року. Це з’єднання було спеціально сформоване у вигляді п’яти невеликих черкаських міських та трьох районних загонів, які проводили свою діяльність як самостійно, так і спільно, і були роздислоковані ще до окупації території Черкаського району в лісистій місцевості поблизу Черкас. За період своєї діяльності загін знищив 1660 німецьких солдатів і офіцерів, 95 ворожих автомашин з військовим вантажем, 6 танків, 5 мотоциклів, 3 радіовузли, 160 км телефонного кабелю, розгромили 2 німецькі штаби, 12 поліцейських дільниць, зірвали 15 мостів, у тому числі один залізничний через р. Тясмин, 3 склади боєприпасів і продовольства, систематично виводили з ладу залізничну колію на дільниці Черкаси – Сміла – Цвіткове, відбили в окупантів та роздали населенню 600 голів худоби, захопили в полон 42 німецьких військових.

У Кам’янському районі наприкінці листопада 1941 року був створений партизанський загін під командуванням Андрія Куценка, а комісаром загону був Гнат Беркін, залишені керівництвом району в тилу ворога для диверсійної роботи. Загін діяв у Грушківському лісі – урочищі Холодного Яру. За час існування загону було знищено 360 ворожих солдатів та офіцерів, 68 поліцаїв та старост, 93 підсобники окупаційної влади, було пущено під укіс 2 ешелони, організовано 4 аварії поїздів, розбито 25 вагонів, 23 трактори, 2 штаби, 13 мотоциклів, 18 телефонних ліній, 2 комутатори, 5 гармат, 7 молотарок і комбайнів, спалено 36 автомашин, роздано місцевому населенню 1250 тонн зерна.

Значний внесок у визволення від фашистів території Кам’янського району здійснив партизанський загін ім. Сталіна на чолі з Петром Дубовим та комісаром Іваном Лисовим, який складався з 12 підпільних диверсійних груп чисельністю по 10–12 осіб, що діяли в Кам’янці та багатьох селах району. За період діяльності загін пустив під укіс 12 ешелонів, зруйнував телефонну станцію та ін.

Партизанські загони діяли у Гельмязеві Золотоніського району у вересні – грудні 1941 р. під командуванням Федора Горєлова (в загоні боровся і загинув відомий письменник Аркадій Гайдар), у Чорнобаївському районі у вересні 1941 р. – серпні 1942 р. на чолі з Дмитром Комашком, у Смілянському районі загін ім. Ворошилова у липні 1941 р. – грудні 1943 р. під командуванням Андрія Куценка та ін. Не менш важливу роботу у боротьбі з ворогом проводили підпільні групи та організації.

Надзвичайно важкими для ведення партизанської війни були 1941–1942 роки. Відсутність належного зв’язку з командуванням радянських військ знижувала ефективність їх дій. У сутичках з карателями багато партизанів загинули, а частина загонів припинила своє існування. Для забезпечення єдиного централізованого керівництва Державний комітет оборони утворив 30 травня 1942 року центральний штаб партизанського руху і штаби партизанського руху при військових радах фронтів. Український штаб партизанського руху був створений 20 червня 1942 року.

Перемога радянських військ під Москвою, розгром німецьких військ під Сталінградом та Курськом дали поштовх до нового піднесення партизанського руху. Виникали нові партизанські загони та диверсійні групи. У вересні 1943 р. їх налічувалося вже 22 із загальною кількістю 12967 осіб.

Після виходу радянських військ на Букринський плацдарм командування фронту з вересня 1943 р. розпочало висаджувати в район Канева, ст. ім. Тараса Шевченка, Черкас підрозділи 3-ої і 5-ої повітряно-десантних бригад. Йшла підготовка до форсування Дніпра на цілій ділянці фронту. Командування Черкаського партизанського загону створило спеціальні групи для розшуків десантників. Близько 100 парашутистів зібрав поблизу Сміли партизанський загін ім. Пожарського. Він врятував від голоду і знищення велику групу бійців, яка потрапила в оточення німецьких карателів. Черкаський партизанський загін з півдня і південного сходу, а загін ім. Пожарського від Сміли і Городища прикривали десантників, були надійним заслоном під час їхнього переформування в єдину бригаду.

Значну допомогу діючій армії надали партизани Канівського загону, які прийняли на свою базу у вересні – жовтні 1943 р. близько 1 тис. парашутистів на чолі з командуванням 5-ої повітряно-десантної бригади. У цей час партизанські загони Холодного Яру були зосереджені на допомозі 52-ій і 4-ій гвардійським арміям і діяли з підрозділами радянських військ біля Чигирина – Знам’янки. У важкій і непримиренній боротьбі з гітлерівськими загарбниками значну роль у великій історичній битві на Дніпрі відіграли партизани Корсунь-Шевченківського і прилеглих до нього районів.

У газеті "Правда" від 20 листопада 1943 року зазначалось: "Операції по форсуванню Дніпра в цьому районі передувало зосередження партизанських загонів, які швидко освоїли свій район і очистили його від ворога". Народні месники знищили 12099 німецьких солдатів і офіцерів, 604 ворожі автомашини, пустили під укіс 72 німецькі ешелони з живою силою і технікою, висадили в повітря 56 мостів, брали участь у визволенні п’яти міст і 38 сіл області.