МАНЬКІВСЬКИЙ РАЙОН: ІСТОРІЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПІДПОРЯДКУВАННЯ

Останнім часом на Маньківщині у місяці вересні установилася традиція відзначати свято Дня району. Звичайно, проведення таких заходів можна тільки вітати. Однак, при цьому слід сказати, що з наукової точки зору їхня назва не завжди  формулюється правильно. Наприклад, у 2008 році відзначався ювілей, котрий офіційно було названо “85-річчя Маньківського району”. Так, за деякими матеріалами, у 1923 році було “створено” Маньківський район. Проте, насправді, у ті часи Маньківка аж ніяк не стала якимось новим крайовим центром. Цей населений пункт уже із самого початку залюднення наших земель у сімнадцятому столітті носив функції центрального крайового осередку. 

Сто років тому — до лютого 1918 року Маньківка значилася волосним центром, котрому підпорядковувалося 37 сіл, тобто дещо більше, ніж тепер. На початок 1920-х років склад Маньківської волості зменшився до 21 села. Однак, в принципі, у ті часи Маньківка мала статус того ж самого адміністративного рівня, що й тепер.

За тлумачними словниками “волость” – це нижня адміністративна одиниця у царській Росії. група сіл, велике село, центр великого села, а також «край», «кінець села». Разом з тим “волость”, це складова  частина повіту. Крім того терміном “волость” позначали – «область», “територію», «державу», «владу». Термін “район” означає – адміністративно-територіальну одиницю в Україні, яка є складовою частиною областей та великих міст. Також цей термін  відповідає ознакам якоїсь території, наприклад: “район бойових дій”, “континентальний район” і т.п.

Тобто терміни “волость” і “район” мають ряд значень. Вони не зовсім однакові. Проте у нашому відношенні, це група населених пунктів, складові частини повіту чи області. Можна при бажанні між ними найти деякі відмінності. Але, повторимось, в принципі, сто років тому Маньківка мала в основі ті ж самі функції адміністративного крайового центру, що й тепер.

Щодо правильності назви заходу, згаданого “85-річчя району”, це так само, як відзначати, наприклад, десятирічний ювілей “районного центру культури і дозвілля”, котрий до реорганізації, з 1960-х років функціював під назвою “районного будинку культури”. Але крім назви, дії цього закладу залишаються тими ж самими. Так же само і щодо “волості” та “району”. Крім вивіски, змін слів, у своїй основі тут нічого не змінилося. Себто, наступний ювілей ми маємо відзначати, не з нагоди “95-річчя району” чи “... утворення району”, а з відповідною датою “реорганізації із волості в район”. Це просто ювілей реорганізації. Проте, аж ніяк не “95-річчя краю Маньківщини”, про що подібно  висловлювалися на попередніх ювілейних урочистостях.

Далі звернемо увагу на ще один важливий нюанс. Вище ми сказали, що за деякими матеріалами у 1923 році було “створено” Маньківський район. Тепер виправимо, не “створено”, а “реорганізовано”. Проте, за деякими іншими матеріалами, ця подія датується попереднім роком. Так, зокрема, у дослідженнях найвизначнішого краєзнавця Маньківки середини двадцятого століття Мефодія Антоновича Осьмухи, вказується, що з 1922 року Маньківка є районним центром (21 село). Тобто, в такому разі дата реорганізації виходить на рік давнішою.

Котра ж з них є правильною? На це питання не може бути однозначної відповіді. Даний процес тривав обидва вказаних роки. Щодо цього проводилися всілякі різні заходи, збори, наради, підписано цілий ряд документів із різними датами. Відповідно, у 1922 році було проголошено про реорганізацію Маньківської волості в район на місцях, а в наступному році її затверджено вищим керівництвом. Питання щодо проведення конкретних заходів реорганізації Маньківської волості у район тодішнього адміністративного поділу ще потребують спеціального історичного дослідження.

Маньківський район знаходиться в західній частині Черкаської області і у наш час охоплює 765 квадратних кілометрів. Тут є 31 населений пункт, у тому числі 2 селища міського типу, 25 сіл, 4 селища. Вони підпорядковані 2 селищним і 21 сільським радам. Кількість населення — 29 тис. чол.  Районний центр — смт. Маньківка, населення —  8,5 тис. чол.

  Найдавніші сліди людей на території Маньківського району належать до епохи кам'яного віку.  Їх було виявлено в середині минулого століття біля села Кути. Вони і досі залишаються єдиним свідченням про перебування  гомосапієнса у нашому краї у ті далекі часи. В період енеоліту, себто чотири-шість тисячоліть тому, територія Маньківщини уже була густозаселеною. Причому, можна не сумніватися, що і в ту епоху сивої давнини  групи поселень також були підпорядкована якомусь “адміністративному поділу” родового ладу.

На землях сусіднього із Маньківським — Тальнівському районі,  де нині знаходяться села Талянки і Майданецьке, відкрито рештки найбільших у світі тогочасних протоміст, які належали трипільській археологічній культурі. На території Маньківщини знайдено сліди понад тридцяти поселень тієї пори.  І не виключено, що при більш ретельному археологічному дослідженні, вони також могли мати вагоме значення у розвитку світової перед-цивілізації. У всякому випадку, в наших краях знаходять значну кількість кам'яних молотків із просвердленими отворами, що свідчить, про застосування тут найдавніших у світі свердлильних верстатів.

На землях Маньківського району відомо більше сотні залишків стародавніх поселень доби бронзи, білогрудівської, чорноліської, зарубинецької, черняхівської та ранньословянської археологічних культур. Є підстави гадати, згідно дослідження академіка Б.Рибакова, що у п'ятому столітті до н.е. у верхів'ї ріки Гіппаніс-Гірський Тікич, а отже і на території району, побував “батько історії” - древньогрецький вчений Геродот. У своїх книгах він записав, що тут жили племена землеробів-орачів. Так, з нашим регіоном пов'язується твердження, що на території України хлібороби вперше в світі стали орати землю.

За дослідженням черкаських істориків у середньовіччі на території сільських угідь села Чорна Кам'янка знаходилася кочова столиця племен чорних клобуків. А ми звернемо увагу на походження цієї назви від місця розташування “коло буків”. Гідронімічний термін “буки” між іншим означає вигини річки (тобто “боки”), і такі ознаки цього водоймища спостерігаються в районі населеного пункту із одно-іменною назвою. Вважається, що чорні клобуки, це збірна назва кочових племен-вершників, котрі мали прославлену у ті часи кінноту.

У шістнадцятому столітті на території району засновано перші нинішні населені пункти. Тут знаходилися правікові ліси. З початку сімнадцятого століття в регіоні широко розпочалося освоєння природних ресурсів, а разом із цим відбулося швидке та масове залюднення краю. Ще порівняно донедавна місцеві краєзнавці гадали, що першими поселенцями  нинішніх сіл Маньківщини були хлібороби, але тепер ми можемо стверджувати, що ними стали лісоруби.  В слід за людьми цієї професії сюди потягнулися будівничі фільварків та торговельники. У регіоні розгорнулося лісопиляння та добування поташу — калієвої речовини, з допомогою якої, зокрема, вироблялося скло, тканини, порох.

У ті часи між магнатами тривали запеклі суперечки за право володіння не займаними до того великими просторами південних окраїн держави Річ Посполита. Пізніше, в наукових колах навіть виник такий термін - “поташані війни”. 13 травня 1609 року рішенням польського сейму було офіційно надано у розпорядження Уманську пустелю одному із найзаможніших і найбільш помітних державних діячів Валентину-Олександру Калиновському. Він був зятем фундатора буцької фортеці Я. Струся.  Цю дату також можна вважати ключовою у колонізації та освоєнні природних ресурсів краю. Звісно, вони проводилися і до того, але стихійно. Однак, відтоді великий землевласник зміг спрямовувати цю діяльність на свою користь, так би мовити, на законній підставі. 

Цікаво, що так вийшло: у 1990-х роках, саме 13 травня урочисто проводилося  свято Дня Маньківки. Хоча, схоже, що організатори цих заходів, мабуть і не здогадувалися про подію кількасот річної давності. Просто у цей весняний день настає сприятлива погода для святкового настрою.

У радянський період на адресу магнатів Калиновських вилилося багато критики. Однак, саме за їхнього панування на території нашого краю було засновано абсолютну більшість нинішніх населених пунктів. І, схоже, із самого початку від свого заснування Маньківка будувалася, як адміністративний крайовий центр.

На знакові в'їзду в Маньківку з боку станції Поташ вказується, що цей населений пункт “засновано 1581 р.”. Однак це невірна дата. У 1981 році велися великі приготування до урочистого відзначення 400-річного ювілею поселення. Але свята не відбулося. Відомий історик із м.Золотоноша Михайло Пономаренко ґрунтовно спростував цю дату. За його визначенням  час заснування Маньківки припадає десь на друге десятиріччя сімнадцятого століття.

В який рік заснована Маньківка? Є чимало різних версій, але немає точного архівного підтвердження. Ми знаємо, що наш районний центр засновано у той самий період, що й місто Умань. Але дуже може бути, що — і в той самий рік. За деякими дослідженнями ряд науковців вихідною датою міста Умань називають 1616 рік.  Хоча біля цього твердження також панують дискусії. Ми звернемо увагу на приблизно однакову відстань районних центрів нашого регіону в західній частині Черкащини. Така відстань відповідає добовому переходу пішого війська. Тобто, вирушивши вранці пішки з одного укріпленого пункту (наприклад: з Умані), до настання ночі військо мало сховатися за оборонними спорудами сусіднього замку (в даному разі: в Маньківці). Відповідно, визначення місця територіального (чи районного) центрів під час освоєння нових земель з їхніми природними ресурсами  пов'язувалося із військовою стратегією.

Найдавніший достовірний архівний документ, де згадується Маньківка, датований за 1622 рік. Відомо, що у 1629 році в цьому населеному пункті знаходилося 949 “димів”. В багатьох матеріалах їх ототожнюють із кількістю житлових будинків. Краєзнавці двадцятого століття припускали, якщо в середньому в кожному житловому будинку мешкало по п'ять чоловік, то кількість мешканців Маньківки могла становити десь близько п'яти тисяч чоловік. А це всього тільки в два-три рази менше, ніж у самому тодішньому Києві. Для порівняння, за цією самою схемою, населення “матері городів руських” тоді становило тільки від 10 до 15 тисяч мешканців.

Але ми маємо засумніватися такому визначенню, яке до речі і досі фігурує в  літературі. Ототожнення кількості “димів” із житловими будинками, це не зовсім правильно. “Дим”, це одиниця оподаткування. Також, відомо, що “димом”, називали родинне вогнище. Проведемо паралелі:  якась родина може займати тільки один куток у окремій хаті, а інша — не вміщуватися на цілому кутку поселення. Себто, разом із визначенням кількості мешканців Маньківки в сімнадцятому столітті, даємо привід до нового погляду, що кількість населення тогочасного Києва могла бути значно вищою, ніж досі вважається. До того ж крім “димів” у тому чи іншому поселенні могли мешкати і такі собі “вільні люди”, котрі нікому ніякого “подимного”, тобто податків, не платили.

Розробка природних багатств сприяла швидкому економічному піднесенню Маньківки. Звідси поташ широко експортували в зарубіжні країни, зокрема в Німеччину, Францію, Італію. Наш нинішній районний центр у ті часи став фігурувати серед провідних міст України.

В середині сімнадцятого століття в Маньківці побував сірійський мандрівник Бульос аль Халябі, який  широко відомий із перекрученим по українському ім'ям — Павло Алеппський. Він назвав наше поселення великим містом. Його вразила краса маньківських палаців гетьмана Мартина Калиновського, де цей магнат мав резиденцію, оригінальне різьблення житлових будинків маньківчан, велич і висота маньківських церковних храмів. Але піднесення Маньківки було короткочасним. Збагаченням однієї частини населення, у всякому випадку, як  подається в дослідженнях багатьох істориків, супроводжувалося гнітом широких народних мас.

Козацький рух під проводом Богдана Хмельницького поклав широкі надії на національне визволення від іноземних поневолювачів, соціальну справедливість та поліпшення житлових умов серед широких верств населення. В 1648 році Маньківка отримала статус сотенного центру адміністративного поділу Уманського полку новоутвореної Української козацької держави. Однак після короткого подиху свободи, вся Україна запалала в  горнилі численних воєн.

В 1655 році маньківчани разом із козаками, котрих очолював знаменитий полководець Іван Богун, відстояли маньківську фортецю від значно більших польсько-шляхетських військ. Але місто зазнало непоправного руйнування.  В той самий час 1655 року на полях нинішніх Жашківського і Маньківського районів сталася найкривавіша за всю історію цього краю – Дрижипольська битва, де загинуло від 15 до 30 тисяч чоловік. Тут українсько–російські війська піддалися раптовому  нападу польської  армії  і постали  у  ще більш  загрозливе   становище,  аніж під  знаменитим  Берестечком.   Однак під керівництвом    Богдана  Хмельницького    козакам  вдалося  пробитися до міцної фортеці Буки. Після цього українське військо зуміло  перехопити ініціативу і змусило польських загарбників відступити далеко на захід. Проте в наслідок цієї війни поселення зазнали страшних погромів. 1667 р. – за Андрусівським перемир’ям Маньківка відійшла назад до складу польсько-шляхетської держави Речі Посполитої.

В 1672 році   Правобережна Гетьманщина ставала автономною одиницею у складі Османської імперії. А незабаром, уже в 1674 року гетьман Петро Дорошенко привів у наш край своїх союзників - величезне турецьке військо, котре повністю зруйнувало всі населені пункти Уманського регіону. Разом з тим усіх мешканців цього краю, хто не встиг утекти, чи заховатися, було знищено, вбито, або загнано в полон. Після цього спустошення кілька десятиріч всі поселення нашого краю заростали бур'янами. Разом з тим  Маньківка зникла зі списків сотенного центру.

Однак поступово мешканці краю почали оговтуватися від цього жахливого потрясіння. В 1690-х роках у період нового повстанського руху, котрий очолював Семен Палій, фігурують вихідці з Маньківщини. В той час Умань значиться, як сотенне містечко Брацлавського полку. У 1707 році відбулося відновлення Уманського полку і Маньківка знову стала сотенним центром. Але уже за п'ять років - 1712 р. –  Уманский полк знову було ліквідовано, разом з тим  припинилося існування Маньківської сотні.

З 1726 року Маньківка трохи більше, ніж на століття стає володінням магнатів Потоцьких. В той час було засновано цілий ряд нових населених пунктів. Разом з тим мешканці краю фігурують у гайдамацькому русі. Жителі Маньківки і села Помийник (котре до недавньої декомунізації називалося Вікторівка) відіграли вирішальну роль під час повстання Коліївщини 1767 року у взятті гайдамаками Умані. Під обстрілом противника вони розібрали ворожі захисні споруди і першими вдерлися в місто. Це викликало деморалізацію захисників тієї фортеці.

В 1793 році Правобережна Україна ввійшла в склад Російської імперії. Однак  ті самі магнати Потоцькі продовжували панувати у нашому краї. В цей час  Маньківка належала до адміністративного підпорядкування Соколівського ключа (відділку). До 1797 року наш регіон значився у складі Вознесенського намісництва (м.Вознесенськ тепер у Миколаївській обл.).  Указом від 27 серпня того року Уманський повіт увійшов у склад новоутвореної Київської губернії.  19 жовтня наступного 1798 року Уманський повіт приєднано до Звенигородського повіту. Однак 6 вересня 1804 р. Уманський повіт було відновлено у попередніх межах.

Магнати Потоцькі мали абсолютну владу над своїми підданими. Вони чинили з ними все, що заманеться. Стефан Потоцький вважався некоронованим королем Правобережжя. За  примхи магната на честь його коханої жінки в місті Умані руками кріпаків, у тому числі із сіл Маньківщини, було споруджено величний дендропарк “Софіївку”. Відомо, що сама Софія за якийсь непослух дала наказ жорстоко побити велику групу мешканців Маньківки. Пізніше, молодший Потоцький взяв участь у польському повстанні, направленому проти російського правління. За що у 1832 році маєтки Потоцьких, включаючи Маньківку, конфісковано у казну держави. З того часу поселенці перестали належати поміщику, і стали казенними.

1836 р. ці маєтки передані у відання військового міністерства. 1 січня 1838 року  в казенних селах краю запроваджено військові поселення. Маньківка стала центром 2-го округу військового положення Київської і Подільської губерній. Рівно два десятиріччя усі мешканці військових поселень Маньківщини, включаючи дітей, жили за військовими законами. Вони лягали спати і вставали за сигналом горніста. Крім повсякденних сільськогосподарських робіт поселенці були вимушені займатися військовою муштрою. Один із свідків тих подій згадував, що кріпацьке право на фоні військових поселень могло здатися благом. Разом з тим слід відзначити і про позитивні нюанси тих часів. У військових поселеннях були переплановані “під лінію” вулиці, в яких підтримувалася ідеальна чистота. Так, вулиці Маньківки набули прямих форм, і цим наш нинішній районний центр вигідно відрізняється від багатьох інших містечок області.

1 січня 1858 року військові поселення реорганізовано на поселення казенних селян. Разом з тим всі військові повинності скасовувалися.  Маньківка стала центром 1-го округу Києво-Подільського поселення. З того року з Маньківки керували 8-ма волостями, зокрема Уманською, Бабанською, Шаулиською, Помийницькою. З цього ми бачимо, що в той час Маньківка мала вищий, ніж тепер адміністративний статус. Наступного року поселення перейшло з відання військового міністерства до міністерства державного майна, яке дбало про організацію управління поселеннями, впорядкування їхнього господарства та побуту.

1 січня 1867 р.  відбулася ліквідація управління поселеннями по селах, які раніше належали поміщикам. Там скасовувалася панщина. Разом із цією реформою зменшувався адміністративний статус Маньківки. Тут тільки залишилось волосне управління, яке підпорядковувалося Уманському повіту. До складу волості входило сім сіл: Дзензелівка, Кинашівка, Кищенці, Мала Маньківка, Маньківка, Нестерівка і Соколівка. У волості нараховувалося 15 348 чоловік.  У 1891 році через територію Маньківщини прокладено залізницю. Споруджено станцію Поташ. На 1900 рік кількість підпорядкованих Маньківській волості населених пунктів залишалася тією ж, що у шістдесятих роках дев'ятнадцятого століття. Відомо, що на початку двадцятого століття в Маньківці знаходився поліцейський стан на чотири волості, мировий посередник на дев'ять волостей.

У другому десятиріччі двадцятого століття Маньківська  волость налічувала 37 населених пунктів. В часи громадянської війни в її складі було зменшено кількість поселень до 21 села. У 1922 — 1923 роках замість слова “волость”, котре застосовувалося при колишній царській владі, нові правителі віднайшли аналогічний термін. Так було “створено” районне підпорядкування. Однак в складі з реорганізованої Маньківської волості у район, як і раніше залишався 21 населений пункт. В той же час у північній частині нинішнього Маньківського району, а також на деяких землях нинішніх сусідніх районів мав своє окреме адміністративне підпорядкування Буцький район. 6 листопада 1929 року засяяли перші вогні Буцької гідроелектростанції. Це була перша  ГЕС  на  території Черкаській області і одна з перших сільських гідроелектростанцій у Радянському Союзі.

В 1932 році в Україні було створено 5 областей. Маньківський район ввійшов у склад Вінницької області. Буцький район — до Київської області. Як відомо, то був жахливий для України час страшного голодомору. В матеріалах подається, що з жовтня 1932 року Маньківський район теж ввійшов у склад Київської області. Разом з тим відомо, що того року Маньківка входила в склад Буцького району. При цьому, очевидно (можна думати), що не Маньківський район увійшов до складу Київської області, а населені пункти, які ввійшли в склад Буцького району, потрапляли і у відповідне обласне підпорядкування.

Навесні 1935 року Маньківський район було відновлено. В той же час продовжував функціювати Буцький район. У роки Другої світової війни з 22 липня 1941 р. по 8 березня 1944 року наш край зазнав  німецько-нацистської окупації. Під час визволення району тут розгорілася одна із найбільших танкових битв у світовій історії, в результаті котрої гітлерівці втратили близько 500 танків.

В 1954 році утворено Черкаську область, куди ввійшли Буцький та Маньківський райони. 12 листопада 1959 р. проведено укрупнення Маньківського району. До його складу приєднано кущ Буцького району та деякі села нинішніх Уманського і Тальнівського районів. Також у той час в адміністративно-територіальний поділ Маньківщини входили окремі села нинішнього Жашківського району. Із середини літа 1963 р. і наступний 1964 р. Маньківка входила до складу Жашківського району.

1 січня 1965 р.  Маньківський район було відновлено, а населені пункти Маньківка і Буки отримали статус селищ міського типу. З того часу Маньківський район знаходиться в нинішніх адміністративно-територіальних межах. При цьому потрібно сказати, якщо у 2013 році в Маньківці урочисто відзначали свято “90-річчя району”, то не менша нагода траплялася для подібних урочистостей 1 січня 2015 року, коли виповнився 50-літній ювілей “створення” Маньківського району у його сучасних межах.

В останні десятиліття ведуться дискусії щодо реформи нового адміністративного поділу в Україні. Разом з тим піднімається питання щодо ліквідації Маньківського району. Однак при цьому ми маємо осягнути нашу історію. Як бачимо із самого початку від залюднення регіону, Маньківка була крайовим осередком. Різні реформатори уже не раз “ліквідовували” цей крайовий центр. Проте під різними термінами чи то округ, чи волость, чи район, але з Маньківки знову продовжували координувати навколишні поселення.

При кожній черговій ліквідації цього районного осередку громада зазнавала лише руйнувань та збитків. І наївно вважати, що при черговій новій ліквідації Маньківського району, в цьому краї відбудуться позитивні зміни. Рано чи пізно, проте все одно, буде відновлена його діяльність. Тому ми маємо не допустити пагубних чинників реформ. Маємо робити висновки із уроків історії. І не тільки з того, що написано. Маньківщина, це не тільки адміністративно-територіальне об'єднання. Усі навколишні поселення мають зв'язок, який укорінився в самій землі і просочений духом поколінь.

                                                               Петро КАЧАЛАБА,

                                        історик, член Національних спілок журналістів та краєзнавців

                                        України, Почесний член Всеукраїнського товариства краєзнавців,

                                        завідувач сектором з питань  охорони культурної спадщини РЦКД

                                        відділу культури Маньківської райдержадміністрації.